Коли російські війська залишили Херсон, вони забрали з собою 2,5 тис. українських в’язнів з місцевих тюрем. Для деяких ув’язнених це був початок неочікуваної подорожі п’ятьма країнами, що вчергове продемонструвало дикунство речей, які роблять росіяни.
Про це повідомляє The New York Times.
Подорож Олександра Федоренка почалася з тріумфу рідної України.
У жовтні минулого року українські війська готувались піти в контрнаступ для звільнення Херсона. У свою чергу, російські військові відступали, забравши з собою 2500 українських злочинців із міських в’язниць, у тому числі пана Федоренка.
Протягом наступних кількох місяців ув’язнені подолали понад 4000 миль, побувавши у 5 в’язницях та в 5 країнах.
«Нас зустріли криками, побиттями, приниженнями», – розповідає 47-річний Федоренко, який відбував термін у Херсоні за крадіжки, про відношення до ув’язнених на підконтрольних Росією територіях. «Треба лежати обличчям до землі, не можна ані підняти голови, ані заговорити, і постійно тільки безкінечні побиття”.
Поведінка росіян з самого початку збентежила засуджених, і ніхто, включаючи нових тюремників, не знав, що з ними робити.
По-перше, ув’язнені були в основному залишені напризволяще в своїх українських в’язницях. Потім їх несподівано, без пояснення причин, відправили на контрольовану Росією територію. І тоді ув’язнені зрозуміли причину не типової для росіян поведінки, коли підійшов кінець терміну перебування деяких засуджених.
В’язні були приємно здивовані, коли російські охоронці прийшли конвоювати їх із СІЗО після закінчення терміну покарання. Але біля входу у в’язницю їх чекала ще одна несподіванка: декого одразу знову затримала російська міліція та звинуватила в порушенні імміграційного законодавства; в’язнів оштрафували та звинуватили в незаконному в’їзді в країну.
«Мене питали: «Як ти потрапив до Росії?», — розповідає ще один херсонський в’язень Руслан Осадчий. «Так це ви привезли мене сюди, під дулами автоматів!»
«Як і все в Росії, це був повний абсурд», – додав пан Осадчий.
Жоден російський чиновник публічно не оголосив про передачу херсонських полонених Росії, що може слугувати порушенням міжнародного права, яке забороняє примусове вивезення людей із окупованої зони. Чиновники російської пенітенціарної системи та державної міліції не відповили на запити з проханням надати коментарі.
Поневіряння херсонських в’язнів почалися через тиждень після вторгнення Росії в Україну в лютому минулого року. Як і більшість українців, швидкість початкового військового просування Росії на півдні країни застала їх зненацька.
Вони спостерігали по телевізору у своїх камерах, як російські бронеколони наближались до міста через Антонівський міст.
Українські чиновники визнали, що в’язні — деякі з яких були засуджені за вбивства, викрадення та зґвалтування — були здебільшого забуті в хаосі українського відступу.
«Почалась війна», – сказала в інтерв’ю Людмила Денісова, яка на той час була Уповноваженою Верховної Ради України з прав людини, переказуючи відповідь, яку вона отримала від української влади того часу. «Хто мав час піклуватись про в’язнів?»
Принаймні в одній херсонській в’язниці засуджені казали, що відступаючи українські чиновники розграбували запаси продовольства, і залишили ув’язнених напризволяще під охороною кількох офіцерів, які залишилися на своїх постах.
«Було гірко на душі, тому що Україна, наша Батьківщина, кинула нас», – сказав один із в’язнів Андрій Стукалін. «Ми хотіли, щоб вони принаймні відчинили двері наших камер, щоб ми могли захистити себе, щоб ми могли боротися за своє життя».
І одного дня по телебаченню стали йти російські програми. В’язні одразу зрозуміли: прийшла нова влада.
Російська окупаційна влада спочатку не звертала увагу на херсонських в’язнів, зосередившись натомість на переслідуванні проукраїнськи налаштованих громадян та грабунку. Їжі було мало, і в’язні іноді їли лише один раз на день.
Восени долинув віддалений гуркіт вибухів, сповіщаючи про наближення українських військ, які мали за мету відвоювати Херсон.
Олександр Федоренко у своєму рідному місті Прилуки минулого місяця. Перебував у в’язниці в Херсоні, коли його примусово вивезли на територію Росії. Фото від NYT
По мірі наближення українських військ окупаційна влада змістила ув’язнених із чотирьох херсонських в’язниць в одну установу подалі від бойових дій. Це рішення змусило близько 2500 чоловіків спати по черзі в просторі, розрахованому на 500 осіб.
Через кілька тижнів сталась ще більша несподіванка: у в’язницю прибув підрозділ російського спецназу, щоб перевезти в’язнів до Росії.
«Нашої згоди і думки з цього приводу ніхто не питав», — сказав пан Федоренко.
За словами чотирьох опитаних колишніх ув’язнених, після прибуття до пересильної в’язниці в Криму охоронці в масках побили херсонських ув’язнених. Пан Федоренко розповів, що тоді він відбувся закривавленим обличчям. За його словами, декого побили до втрати свідомості.
Пан Осадчий стверджував, що охорона кричала «Встречай русский мир!», коли його били.
З усіх ув’язнених зняли речі, одягли тюремні мантії та грубі валянки. За словами колишніх засуджених, це була кардинальна зміна неформальних правил українських в’язниць, де до ув’язнених ставились людяно і дозволяли носити цивільний одяг.
Після зупинки в Криму українців повезли далі на схід і розкидали по в’язницях на півдні Росії, за тисячі миль від дому. Загалом, за оцінками українських чиновників, російські сили примусово вивезли до Росії близько 3500 ув’язнених громадян України, у тому числі 2500 із Херсона, коли вони відступали з окупованих територій минулого року.
Черга на роздачу хліба в Херсоні в листопаді, через кілька днів після звільнення міста українськими військами. Фото від NYT
Спочатку херсонські в’язні думали, що їх запишуть у батальйони російської групи найманців Вагнер. Але вербувальники «Вагнера» приходили та йшли, не прийнявши навіть тих небагатьох українців, які зголосилися.
З часом пан Федоренко та його супутники все частіше задавалися питанням: навіщо вони перебувають в Росії?
Їх не змушували копати російські оборонні укріплення, не намагалися їх обміняти на російських військовополонених в Україні.
«У цьому не було жодної логіки», — сказав пан Осадчий, 44 роки, який відсидів 12 років за вбивство. «Вони не могли зрозуміти, що ми іноземці, які не мають жодного відношення до Російської Федерації».
У Росії керівництво СІЗО пропонувало українським ув’язненим російські паспорти, але охочих було мало. Деякі відмовились з огляду на патріотизм; інші ж побоювалися розплати з боку українського уряду.
«Я вже розміняв сьомий десяток. Як я можу зненацька прийняти російське громадянство, якщо я українець?» – розповів Анатолій Корінь, який відсидів у херсонській в’язниці за крадіжку.
«Я вже розміняв сьомий десяток. Як я можу зненацька прийняти російське громадянство, якщо я українець?» – розповів Анатолій Корінь, який відсидів у херсонській в’язниці за крадіжку. Фото від NYT
Становище ув’язнених, які відбули термін свого початкового покарання, ускладнювалося відсутністю дипломатичних відносин між Росією та Україною, тобто юридично їх не було куди повертати.
Раніше цього місяця троє херсонських ув’язнених оголосили п’ятиденне голодування на знак протесту проти свого ув’язнення в імміграційній в’язниці у місті Волгоград на півдні Росії.
Деякі з українців, які утримувалися в імміграційній в’язниці, зрештою отримали допомогу від Unmode, колективу захисників прав в’язнів у колишніх радянських країнах. Завдяки юридичній підтримці Unmode вони змогли оскаржити свої імміграційні рішення після проведення тижнів або навіть місяців у центрі ув’язнення.
Але на цьому неочікувані переїзди в’язнів не закінчилась.
Групу з 14 колишніх в’язнів провезли в тюремному фургоні 1000 миль через Росію для депортації до Латвії. Прибувши на кордон, деякі з них отримали від латвійської імміграційної влади листочки, на яких українською мовою було написано: «У ці важкі часи Латвійська Республіка та її народ готові з відкритим душею прийняти громадян України».
Але, на подив ув’язнених, на кордоні їх зупинили спецпідрозділи поліції Балтії та відвезли назад до Росії.
Пані Федосік з паном Коріним, паном Осадчим та ще одним колишнім херсонським в’язнем біля нотаріальної контори в Тбілісі в лютому. Фото від NYT
Прикордонна охорона та міністерство внутрішніх справ Латвії не відповіли на запити надати коментарі.
Зрештою за допомогою Unmode пан Федоренко зміг дістатися до грузинського кордону та виїхати з Росії. Але переважна більшість херсонських ув’язнених досі залишаються в російських в’язницях, очікуючи закінчення своїх термінів ув’язнення, деякі з яких складають ще 3 роки.
Учасник групи Unmode у Грузії Айдана Федосік сказала, що скрутне становище херсонських в’язнів є лише малою частиною жахів російського окупаційного правління в Україні.
«Росіяни досі живуть у 19-му столітті, коли шматок землі захоплювався заради особистої слави», – сказала вона. «Але навіщо це вам? Що ви хочете з цим робити?»
З Грузії пан Федоренко та близько 15 інших херсонських в’язнів зрештою дісталися додому, в основному через Молдову, яка межує з Україною. Звідти вони добралися додому, хоча декого затримали українські спецслужби, допитували 12 годин і посадили на детектор брехні за підозрою в співпраці з російськими військами.
Повернувшись в Україну, пан Федоренко сказав, що зараз є волонтером групи Unmode, щоб допомогти співвітчизникам, які все ще перебувають у російських в’язницях, і сподівається очистити свою репутацію після здійснення крадіжок у минулому. Після років ув’язнення він сказав, що не готовий йти добровольцем в армію, але буде воювати, якщо його мобілізують.
«Усі ненавидять Російську Федерацію, тому що ми всі прекрасно розуміємо,як росіяни до нас ставляться », — сказав він, розмовляючи по телефону зі свого рідного міста в центральній Україні. «Тому що там не дотримуються жодних законів, особливо якщо ти ув’язнений».
