Чому жителі окупованого лівобережжя Херсонщини не покидають свої домівки? Як зрозуміти їхній вибір та чим він пояснюється?
Насправді, лишитись в окупації, виїхати за кордон чи піти на фронт – це реакції на стрес, в якому українці живуть вже понад рік.
Про реакції людей на травмуючі події ми поспілкувались із херсонкою, психологинею-науковчинею, практикуючою гештальт-терапевткою Мариною Дворник.
«Гострі реакції організму на стрес виникають у людини негайно після психотравмівного впливу. У більшості випадків, вони тривають від 2-3 годин. В українців наслідки цих реакцій тривають вже понад рік. Кожна людина по-своєму переживає стрес – це відбивається на її поведінці в тому числі. Психологи розділяють поведінкові реакції на три головні групи: завмерти (що еквівалентно лишитись на місці), бігти (виїхати на іншу територію), боротись (піти на фронт, партизанити). Для цивільного населення найбільш прийнятною реакцією є «бігти». «Завмерти» – також хороша реакція. Та чи буде «ховання голови в пісок» продуктивним?», – обмірковує Марина Дворник.
Наша розмова переважно йшла про окуповані території Херсонської області. У громадах тимчасово окупованого лівобережжя все ще лишаються українці. Кожен має свої причини і пояснення, чому не покидає рідну землю, всупереч репресіям та свавіллю окупантів. Головні з них коментує експертка-психологиня.
Ми цю хату будували все життя, нікуди ми звідси не поїдемо
Тут йдеться про базову безпеку. Що потрібно людині? Безпека, а потім прийняття та визнання. Коли стається травмівна подія, ми не думаємо про високі цілі, реагуємо автоматично. Людина повертається на базовий рівень «піраміди Маслоу». Хата, будинок, квартира – все це про безпеку, яка зрозуміла конкретній людині – власнику цього майна. Все життя людина поклала на те, щоб побудувати для себе острівець безпеки у цьому світі.
Тому ми і маємо цей парадокс – фактично безпеки на окупованих територіях немає, але, перебуваючи у власних «безпечних» конкретно для людини стінах, їй легше.
Цю ситуацію чудово описує фраза: «Мій дім – моя фортеця». Психологічно людині безпечніше, навіть якщо ця безпека ілюзорна. Моя власність, моя земля, територія – будучи тут, я буду сильніше. Легше не вірити в жах навкруги, аніж повірити, що десь безпечніше, ніж вдома. Травма широкомасштабного вторгнення наклалася на спадок радянського дефіцитного мислення і людина лишилася в полоні своїх переконань.
А на кого я лишу котів, собак, худобу, сусідів, друзів і т.д.?
Вимальовується тема служіння. Цим служінням оточуючим людина певним чином виправдовує свої дії. Служіння – це мотив, який тримає людей в Україні взагалі. Відстежується велике бажання громадян служити чомусь більшому, ніж вони самі. Є щось важливіше за мене – коти, собаки, інші люди. Однак з’являється конфлікт цінностей і власне життя на цьому фоні нівелюється. Це також може бути симптомом травматизації. І це також «подарунок» радянської епохи: не можна бути кимось, потрібно бути для чогось. Наслідки таких впертих переконань страшні – втрата фізичної та/або психологічної цілісності.
Якщо я поїду, я не зможу вижити
Маємо справу зі страхом новизни, навченою безпорадністю. Людина боїться втратити вибудовану стабільність. Хоч навкруги і жах, але все рідне і зрозуміле. Фактично, в голові людини виникає думка «якщо я поїду – я загину». Залишатися в окупації – убезпечити себе від невідомості. Фізична смерть (в окупації чи на лінії фронту) не так лякає, як психологічна. Людина не вірить в те, що у неї вистачить ресурсу адаптуватися у нових умовах. Слід виходити з того, чи є у неї реальний досвід освоєння чогось нового і чи не був він травмівним в минулому. Переїхати в інше українське місто – це одне, а от в іншу країну – зовсім інакша справа. Людина має оцінити свої можливості та навички. Бажано це робити у спокійному стані, не під час стресової ситуації. Також, страх новизни – це про відсутність довіри. Коли ти в страху – ти не можеш довіряти, покладатися, розділяти з кимось труднощі. Разом із тим з’являється страх зробити щось неправильно.
Коли всі ці страхи накладаються один на одного – ламається конструкція світосприйняття. Людина щиро вірить в те, що втратить себе, якщо покине звичне. Якщо страхи не управляють людиною, відходять на задній план, можна зробити вибір. Бути в окупації – це вибір. Поїхати на безпечнішу територію – вибір. Піти на фронт – вибір. В українському суспільстві має культивуватись повага до вибору. Натомість, ми поки маємо велику навалу осуду, що хтось щось робить не так. Поїхав з країни – погано, лишився і стягуєш окупацію – також погано. Найголовніша порада для всіх: піклуйтесь про себе і поважайте вибір один одного. Таким має бути здорове суспільство України майбутнього. Не забуваймо, що тільки після збереженого чи відновленого «Я» можна будувати гармонійне «Ми».
Наталя Майстренко
