Сотні українців, що залишилися на окупованих територіях, були частиною руху опору і допомагали наближати звільнення своїх міст. Напередодні видання The New York Times опублікувало розлогу історію про одного із херсонських партизан і про те, як було влаштовано рух опору зсередини. ТЕКСТИ переказують головне з цього лонгріду.
Головний герой цієї історії – 64-річний Валентин Дмитрович Єрмоленко, рибалка з Херсона. Кілька місяців тому він перевозив у своєму човні під рибальською сіткою три розібраних автомата і натрапив на російський патруль. Щоб викрити сховок Єрмоленка, окупантові не вистачило буквально кількох сантиметрів пошуків.
Єрмоленко був однією з ланок українського опору в окупованому місті. Підпорядковуючись контактам в українських спецслужбах, пересічні громадяни сформувалися в низову мережу. У десятках інтерв’ю жителі та українські чиновники описували, як такі пенсіонери, як Єрмоленко — разом із студентами, механіками, бабусями та навіть заможною парою, яка на час початку окупації лагодила свою яхту й опинилася в міській пастці на більшу частину року — стали активними партизанами херсонського підпілля.
Вони знімали на таємні відео російські війська і відправляли їх українським силам разом із координатами на карті. Вони використовували кодові імена та паролі, щоб поширювати зброю та вибухівку просто під носом у росіян. Деякі навіть створювали невеликі штурмові групи, які вночі вбивали російських солдатів, наводячи на них страх і параною.
Як і в багатьох інших українських містах, місцеві жителі, деякі з яких мали військовий досвід, об’єдналися у сили територіальної оборони, щоб спробувати дати відсіч московській армії. Єрмоленко та його онук-підліток, також на ім’я Валентин, записалися туди. У них було мало зброї, здебільшого старі мисливські рушниці. І що гірше, українські військові прийняли стратегічне рішення відійти з Херсона, залишивши місцевих бійців наодинці з окупантами.
Вони намагалися влаштувати засідку на російську колону через кілька днів після вторгнення, але, за словами очевидців, зазнали невдачі, залишивши щонайменше 18 оборонців мертвими. Після цього херсонський опір змінив тактику. Він пішов у підпілля.
Члени місцевих сил оборони та інші цивільні почали шпигувати за російськими військами в місті. Українські служби безпеки заохочували це — за кілька днів після початку війни вони створили спеціальні канали в Telegram та інших службах обміну повідомленнями, щоб люди отримували стратегічні підказки.
Єрмоленки зголосилися зібрати інформацію зі свого району і стати зв’язковими. Щодня їм надходили десятки відео, аудіофайлів і текстів, в яких відстежувалось місцезнаходження російських військ, які пересуваються їхнім містом — скільки їх було, якою технікою вони користувалися та в якому напрямку рухалися. Все це було неймовірно небезпечно, але незліченна кількість людей була готова це зробити.
У наступні кілька тижнів українські військові командири та агенти розвідки, що базувалися за містом, попросили цивільних осіб, яким вони довіряли, включно з Єрмоленками, зробити ще більше.
У середині квітня по всьому Херсону таємничим чином з’явилася низка жовтих стрічок, розписаних балончиками на будівлях. Це був невеликий акт непокори. Але місцеві жителі розповіли, що російські солдати були настільки розлючені, що увірвалися в будівельні магазини і вимагали показати телевізійні записи, щоб дізнатися, хто купує жовту фарбу.
Поступово завдання ставали серйознішими. Єрмоленко почав отримувати закодовані повідомлення про зброю — кодове ім’я, місцезнаходження, пароль. Його завданням було переміщення автоматів, куль і гранат з одного місця в інше. Зброя переходила від цивільного до цивільного. Згодом їх передавали українським силовикам під прикриттям, які тихенько просочилися назад до Херсона, або бійцям підпільної територіальної оборони.
«Система була побудована як ланки ланцюга», — каже Олександр Самойленко, голова Херсонської обласної ради, який допомагав координувати партизанську діяльність з-за меж міста. «Ніхто не знав наступного ланкового, тож якщо когось спіймають, це не скомпрометує всю операцію».
Онук Єрмоленків, якому на той час було 18 років, дуже хотів взяти участь у опорі. Він приєднався до групи підлітків, які ночами стежили за російськими солдатами. За його словами, російські військові були необережними, часто гуляли набережною в темряві, перевіряючи свої телефони, не звертаючи уваги на світло, яке ті випромінювали. Він каже, що його команда вбила щонайменше 10 росіян; його заяву неможливо перевірити незалежно, але інтерв’ю з іншими членами місцевих сил оборони підтвердили його слова, що він убивав ворожих солдатів. Спочатку було страшно, але незабаром, за словами Валентина, вони звикли стріляти в російських солдатів зблизька та виривати зброю з їхніх ще теплих тіл.
Далі були ще більші успіхи. Самойленко каже, що завдяки саме наводці від цивільних партизан у середині вересня вдалось розбомбити зустріч високопоставлених колабораціоністів та готель, повний офіцерів російської розвідки.
Отримавши нову, потужнішу зброю, українські військові посилили тиск. Підірвали мости через Дніпро. Сухопутні війська просунулися через сільську місцевість і тиснули з трьох сторін. На початку листопада російські війська почали тікати.
