У перший день весни в Бузковому парку в Херсоні стався бій між херсонською теробороною та російськими військами. Сили були нерівні, українські бійці з кількома протитанковими гранатами та коктейлями Молотова боролися з окупантами, які заїжджали у місто на танках та бронемашинах. Після бою тіла тероборонівців ще деякий час лежали просто в парку, їх ніхто не збирав та не ховав.
Один з учасників бою — Сергій Гаражко — отримав вогнепальні поранення та перелом руки. Попри це, чоловік зумів звідти вибратись. Упродовж усієї окупації Гаражко переховувався спершу в лікарні, де його оберігали херсонські медики, а потім у квартирах друзів у Херсоні та на околицях. Його історія, яку він розповів Reporters — про подвиг херсонських тероборонівців, які намагалися не пропустити російську армію в місто, а також цивільних, які, попри загрозу власній фізичній безпеці, допомагали своїм.
У дворі Сергія Гаражка ростуть троянди — невеликі кущі із застиглими від морозу квітами. Цього року їх ніхто не доглядав. Із села Посад-Покровське на Херсонщині, де Сергій жив із родиною, вони виїхали через війну, а тому залишили дім і сад. Дружина з донькою поїхали в Чехію ще на початку березня. Гаражко переховувався, перебираючись із селища в селище, бо не хотів, аби хтось помітив поранення, отримані у бою з російською армією навесні.
Війна для родини Гаражків почалася з вибухів у миколаївському аеропорту. Посад-Покровське розташоване на межі двох областей — Миколаївської та Херсонської. Того дня дружина Сергія, попри тривожні новини, пішла на роботу, а чоловік залишився вдома. Дочекався звернення Президента про те, що Росія почала повномасштабний наступ на Україну, і почав думати, як облаштувати бомбосховище в підвалі сільського будинку культури. Наступного дня поїхав у Херсон, адже хотів обороняти місто від окупантів.
— У місті я зареєструвався у військкоматі, залишив свої координати, військовий квиток, і нас відпустили додому. Ми з’їздили з братом у Білозерку, залишили там машину і знову поїхали в Херсон, — розповідає чоловік. — Отримали зброю — 5,45-мм автомат Калашникова, бойовий комплект. Служити ми стали у 194-му батальйоні територіальної оборони, познайомилися з комбатом і поїхали на місце дислокації — в один із місцевих інтернатів. Там несли постову службу, просто охороняли периметр. І так аж до 1 березня.
У перший день весни, пригадує чоловік, вони спершу зайняли оборону на місці, де перебували, — в інтернаті. Потім командир бригади, як розповідає Гаражко, сказав бійцям, що вони прийматимуть бій. На місці, куди прямували, нібито мав бути один російський танк та один БТР. У ТрОшників були коктейлі Молотова, автомати, з важкого озброєння — протитанкові граната «Муха» і РПГ-7.
На Сергіїв подив, ніхто з майже 40 осіб, які виїхали у парк, не вмів кидати коктейлі Молотова. І йому, людині, що мала такий досвід із часів Революції Гідності, довелося провести інструктаж, показати, як запалювати й кидати пляшки з паливом так, аби не підпалити самих себе. Вчилися, згадує чоловік, швидко. Вибору не мали. Для зручності ТрОшники ставали на завдання по двоє: один запалює суміш, інший кидає пляшку.
— Ми не знали, куди саме їдемо. Нам перед тим, як повантажитися в автобуси, сказали, що якщо хтось у собі не впевнений чи не готовий — може не їхати. Ніхто не відмовився. Про те, що наші сили нерівні, я навіть не думав. Не було на це часу. Ми ж приїхали в Херсон, щоб воювати. Коли ми чергували в частині, то просто закипали: місто беруть у кільце, а ти нічого не робиш! Ти розумієш, що росіяни йдуть до тебе додому, а ти приїхав сюди і нічого не можеш вдіяти.
Пізніше комбат скаже Сергію, що наказ наступати в Бузковому парку був усний.
Близько 8:30, згадує Гаражко, бійці територіальної оборони приїхали в парк. По один бік від нього — будівельний супермаркет, по інший — будинок культури. Поряд звичайні приватні будинки місцевих мешканців. У парку багато кущів бузку — звідси й назва. Парк розділяє неасфальтована стежка. Поруч перехрестя.
Сергій разом із побратимами почав займати позиції. Гаражко сховався за деревом, щоб можна було розвернутися і контролювати вхід у парк з одного боку. Чоловік бачив шматок паркану по той бік дороги, але не бачив свого ворога. Йому не було в кого стріляти.
— Вони не прийшли воювати очі в очі, а просто розстрілювали парк, знаючи, що туди зайшли люди зі зброєю, — каже він. І пригадує, як затим по парку почав стріляти снайпер. Комбат дав команду вступати у бій.
— Перед цим ще була ситуація. Я почув, як хтось з того боку кричить: «Де провідник?». Я думаю, «провідник» — це той, хто мав піти вперед і подивитись для росіян дорогу. Коли ми заходили в парк, я бачив там мужика на велосипеді з автоматом. Потім був один постріл і нас почали крити. Але це я так думаю, не можу стверджувати, що то був саме той «провідник».
Як розповідає Гаражко, стріляли по бійцях, які були в парку, шквальним вогнем із трьох чи чотирьох мінометів, а також працювали снайпери. Ніхто з батальйону не підводився. Встати означало померти.
Під час обстрілу Сергій бачив, як рухаються танк та БТР. Танк — виїхав на перехрестя поруч із парком, броньована машина заїхала у сам парк. Також, за словами Гаражка, росіяни застосовували безпілотник. У цей час із парку намагалися вибратись двоє поранених українських бійців. Сергіїв напарник із кидання коктейлів Молотова також був поранений в ногу. Сам Гаражко мав уже три поранення: уламок зачепив тіло під ребром, куля прошила ногу та сильно боліла очевидно зламана ліва рука.
Скільки часу тривав бій, чоловік не може сказати. Він уже навіть не розумів, хто по ньому стріляє — безпілотник чи міномет. Після пошкодження руки Сергій вирішив виходити з парку.
— Я перевернувся на спину, почав відповзати, бо підвестися не міг. У мене боліла нога. Побачив нашого бійця, здається, його Вася звали. Зрозумів, що він мертвий. Узяв його автомат, спершись на нього, підвівся, і пішов за паркан будинку культури. Я не знав, що робити.
В цей час Гаражко побачив, що хтось махає до нього руками. Ким був цей чоловік, боєць не знає. Невідомий запитав, чи Сергія поранено, а затим почав допомагати. Незнайомець спинив машину, що їхала в бік Чорнобаївки. За кермом сиділа жінка. Вона відвезла його до місцевої лікарні.
Там медики почали опікуватися бійцем. Зробили Сергієві рентген і відвезли в операційну. У нього був відкритий перелом і вогнепальні поранення. У той самий час у лікарні спалили речі Гаражка, а зброю сховали. Бо тоді росіяни вже їздили по медзакладах і шукали поранених. Але лікарі сказали, що тут немає військових, а лише цивільні. У медиків був свій план: своїх не здавати, тому Сергію записали побутовий перелом.
Сергій провів у лікарні близько двох тижнів. Коли зняли шини — він вирішив їхати.
Разом зі ще одним бійцем виїхали в Білозерку. Комбат допоміг, каже Сергій. Звідти Гаражко подався іще в одне село, де ховався у знайомих, яких знає ще з часів Євромайдану. Коли до того села дійшли росіяни й почали проводити перевірку — він пішов до чиєїсь хати та прикинувся будівельником, там саме йшов ремонт. У тому селі Сергій востаннє назвав людям своє справжнє прізвище, далі, про всяк випадок, користувався вигаданим.
Але чоловікові треба було зняти спиці в поламаній руці. Тому він повернувся в Херсон на повторну операцію. І тут лікарі знову взялися рятувати бійця. Вони зробили все так, аби не було видно, що це військове поранення. Після цього і аж до визволення міста Сергій знову ховався у друзів на різних квартирах. На вулицю виходив лише темними ранками. Гуляв місцевим базаром і проживав цей «день сурка» кілька місяців.
— Перед відходом росіяни випустили ув’язнених із СІЗО. Я пішов охороняти одну із цивільних будівель у місті. Перед самим звільненням міста я був там. Вже не було світла. І тут хтось забігає і кричить: «Там наші приїхали!». А я йду і відчуваю, що не можу підійти. Через росіян я почав боятися людей у формі. Я сам здивувався, що не можу таких рідних людей обійняти.
Сергій Гаражко вважає, що бій у Бузковому парку став однією із ключових подій для херсонського спротиву — після цього люди почали інакше сприймати те, що діється, й виходили протестувати проти російських військ.
Гаражко кульгає на ліву ногу, але хоче якомога швидше відбудувати будинок у Посад-Покровському, від якого тепер лишилися самі стіни. Він більше не мусить ховатись, але жити йому ніде, тому тимчасово облаштував сусідську землянку. А ще підібрав чорняве щеня, бо його власний пес зник. Чоловік каже: не розуміє, хто ухвалив рішення йти в бій у парку. Але якби йому треба було зробити це ще раз — він би пішов удруге заради тих людей, які потім його врятували.
Данило Павлов, Тетяна Безрук
