Під час вересневих контрнаступальних операцій Збройні Сили України звільнили низку населених пунктів на Півдні – Високопілля, Ольгине, Нововознесенське, Білогірку, Миролюбівку, Сухий Ставок. І продовжують тиснути на окупантів одразу на кількох ділянках фронту Миколаївщини та Херсонщини.
Українські військовики у розмовах завжди додають, що противник теж відповідає відчутно. Навіть невеликі просування даються дорогою ціною. За кожним відбитим селом і лісосмугою – життя, здоров’я, кров і піт наших воїнів.
Під час візиту на Миколаївщину ҐРУНТ поспілкувався з українськими героями із 59-ої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка, які ведуть боротьбу з росіянами із перших днів повномасштабного вторгнення: прикривають піхоту, вступають у прямі бої з ворожою технікою, допомагають відвойовувати зайняті села.
«Починати завжди важко… Але завдання ми виконали»
«Під час вересневих подій ми брали активну участь у підтримці наших піхотних підрозділів, які просувалися до населених пунктів у херсонському напрямку. Села частково або майже повністю звільнені. Але говорити про них до нашого остаточного закріплення там не варто. Десь це ще сіра зона, десь продовжуються періодичні зіткнення», – командир танкової роти 59-ої бригади, Герой України Дмитро Дозірчий ділиться новинами з фронту обережно, без бравади і без ейфорії.
Дмитро каже, що танкістам було дуже важко. Під час боїв противник активно застосовував протитанкові засоби. Але основне завдання українські воїни виконали – піхоту прикривали всіма можливими засобами, нікого зі складу підрозділу не втратили.
«Починати завжди важко. Ми мусили пробити передню лінію оборони, яка добре укріплена. Але в момент наших активних дій, в перші дні, як на мене, вони не були добре готові. Ми змогли просунутись на цьому напрямку. Нашим хлопцям довелося вступати у безпосередній бій із танками та іншою броньованою технікою противника», – додає Дмитро.
У ході контрнаступальних дій у вересні ЗСУ змогли просунутись на Півдні на різних ділянках на кілька десятків кілометрів.
«Наші успіхи протягом останніх двох тижнів є досить переконливими, – раніше повідомила речниця пресцентру ОК «Південь» Наталія Гуменюк. – Ми просунулися на різних ділянках від чотирьох до кількох десятків кілометрів. Маємо звільнені площі – близько 500 квадратних кілометрів», – прокоментувала Гуменюк.
«Там таке кіно було!.. Їдуть на мотоциклах, дулі тикають»
Для танкістів 59-ої бригади запеклі бої на Херсонщині почалися ще у перший день великої війни. Саме вони билися з ворогом на Антонівському мосту та на інших ділянках на підступах до Херсона.
Бійці зізнаються, що ті події запам’ятають на все життя.
Головний сержант першої танкової роти 59-ої бригади Ілля Кучеренко був навідником у командирському танку Дмитра Дозірчого. 24 лютого їхня рота мала висунутися до Залізного Порту, але невдовзі отримали завдання йти на Антонівський міст, щоб підтримати нашу піхоту на підході до Херсона.
«Ми влупили цей марш-кидок через пів Херсонської області. І лісами, і болотами. Над нами вже вертольоти літали. Ми думали, то наші – виявилось, що не наші, з великими зірками. Перед Антонівським мостом є ще один міст. Це вже ми потім зрозуміли. Підійшли туди десь об 11-ій годині. Заходимо на міст, а там купа людей у цивільному бігає, з білими пов’язками. Поперек моста перевернута фура. Звідти почали по нас стріляти гранатомети. В машину одразу прийшло два снаряда, в лоб. З’ясувалося, що там росіяни вже засідки зробили. Командир сказав: “Давай, Ілюха”. Получилось так, що я ту фуру на куски розніс», – пригадує Ілля.
Воїн зізнається: у перший день вторгнення відчувався хаос – і в комунікації між підрозділами, і в загальному розумінні ситуації на різних напрямках. Цивільні мешканці також потрапили у саме горнило війни.
«Там таке кіно було!.. Повертаєш приціл, дивишся: мужик по гражданці ПТУРа заряджає. Одні їдуть на мотоциклах, дулі тикають. Дід козу веде. Йде війна, блядь, авіація працює, а він веде ту козу і дивиться, розумієте?», – емоційно розповідає старший сержант.
Щойно українським танкістам вдалося придушити опір ворога, по танкістах почала працювати російська авіація. Командир роти ухвалив рішення пробиватися далі – власне, на Антоновський міст.
«Назустріч нам їхали знайомі піхотинці, сказали, що на мосту “нацики” стоять (Національна гвардія, – Ред.), танки. Ну, “нацики”, то й “нацики” – ми їдемо. Стоїть “КрАЗ” з українськими номерами, бігають якісь люди у зеленій формі, з білими пов’язками. Я ж не знаю: Національна гвардія – окрема контора, вони чим хочуть тим і перев’язуються, в нас цієї комунікації не було. Проїжджаємо – а ці “нацики” почали по нас із гранатометів лупити. Виявилось, що то ніхера не “нацики”», – згадує Кучеренко.
Є версія, що росіяни використовували «віджаті» ще в Криму «КрАЗи» морської піхоти.
«Ми там відстрілювалися, хто чим міг: хто з кулемета, хто з автомата, хто просто дулі тикав. Але на мосту ми теж їх трошки налупашили. Потім мою машину остаточно підбили, пропалили коробку передач. Ми відстріляли БК, змогли пройти міст», – резюмує Кучеренко.
24 лютого на Антонівському мосту танкісти 59-ої билися до останнього снаряду, до останньої краплі пального. Перемололи не один десяток живої сили окупантів та ворожої техніки. Але були дошкульні втрати і серед українських бійців.
Саме за бої на Антонівському мосту і стримування ворога, яке дозволило посилити оборону Миколаєва та інших населених пунктів Півдня, старший лейтенант Дмитро Дозірчий отримав звання Героя України. Згодом найвищої державної відзнаки удостоївся і товариш Дмитра, командир іншої танкової роти бригади імені Якова Гандзюка Євген Пальченко.
«Несу пакети на базарі, тут бабка зривається: “Це – герой”»
Про нагороду Дмитро Дозірчий розповідає стримано. Каже, для нього головне – повага товаришів по службі і вдало виконане кожне завдання.
«Ми якраз тоді отримали нові машини, поїхали в сторону в Південного Бугу, прикривали той напрямок, щоб ворог в разі успіху на суходолі не зміг далі навести переправи через річку. Дзвонить начштабу і каже: “Я тебе вітаю, тобі присвоєно звання Героя”. А я йому: “Що ти взагалі мелеш?”. Я не повірив. А потім він скидає мені наказ Президента України», – розповідає Дмитро.
«Ввечері дзвонить батько. Чую, сильно стурбований. А він почув, як по радіо зачитували наказ. Спочатку тим, кому присвоєно Героя посмертно, потім моє прізвище. Він не розібрався…», – вважає командир танкової роти.
На питання, чи пізнають тепер його в рідному Літині, Дмитро згадує кумедний випадок на ринку.
«Приїхав додому. Йду на базарі з мамою, пакети несу. Тут бабка, яка грушками торгує, зривається на весь базар: “Це – герой!”. Починають мене обіймати, цілувати. А я в ступорі, весь червоний, не знав що робити. Мама теж засоромилася», – згадує Дозірчий.
«Звичайно, будь-яка нагорода чогось варта. Для мене це свідчить те що, я впорався на той момент з поставленою задачею, вберіг велику кількість особового складу. За це є повага і порозуміння з побратимами. Це головне», – каже командир.
Поки Дмитро розповідає, побратими підколюють: Дозірчого і Пальченка знають не тільки свої, а й росіяни. Згадують, одного разу їх обох ледь не вразила міна з ворожого дрона. Снаряд скинули якраз між машинами Євгена і Дмитра прямо на ходу. На щастя, обійшлося без жертв.
«Дивишся на горизонт, а земля піднімається і перевертається»
Танкісти розповідають, що добре знають, хто саме протидіє їм на цій ділянці фронту. Знають підрозділи, сили і засоби. Бійці відзначають те, що росіяни мають перевагу в кількості артилерії, загальному чисельному складі і в броньованій техніці. Та основне залежить від навченості і мотивації солдатів. У росіян із цим кепсько. Тому вони, традиційно, намагаються брати кількістю.
Наші танки – так само, як і ворожі – протягом минулих місяців війни тут часто використовуються як артилерія. Машини працюють на відстані від 3-4 до 10 кілометрів до цілі, використовуючи напівпряме наведення, коригування з дронів. У прямі контактні бої вступають рідше, адже противник сильно закопаний. Роботу воякам ускладнює степовий ландшафт. Росіяни також використовують зрошувальні канали, які слугують хорошим укриттям.
«У сучасній війні танки відіграють меншу роль, ніж колись, адже протитанкові засоби пішли на кілька кроків вперед. Але коли на полі бою з’являються танки, то це має великий психологічний ефект. Побачили танки – і починають тікати, – розповідає Дмитро Дозірчий. – Але це діє в обидві сторони. А от коли своя піхота відчуває підтримку танків, то хлопці розуміють, що вони не одні і їх добре прикривають. Ну і артилерія, звичайно, дуже важлива».
«У нас були випадки, коли ми йшли в наступ разом із піхотою, але на перших етапах наступу іще на підході до перших позицій противника він почав масовано засипати піхоту своєю артилерією. Летіло все. Тоді таке відчуття було, що ти дивишся на горизонт, а земля піднімається і перевертається», – пригадує Дозірчий досвід роботи на Півдні.
Сьогодні екіпаж Дмитра працює на Т-72, переданому Україні в рамках союзницької підтримки від Польщі. За понад пів року війни танкістам вдавалося не лише багаторазово вражати ворожу броню, а й захоплювали трофейну техніку.
«Була в нас одна російська Т-72Б3 – глибоко модернізована версія Т-72. Деякі трофейні воюють, деякі на відновленні. Вражали БМП, БМД. З цієї машини (вона на фото, – Ред.) знищували особовий склад, ангари, де переховувалась ворожа атилерійська установка. А в одному населеному пункті, який штурмували раніше, була телефонна вишка і на ній стояла тепловізійна камера. Вона фіксувала все переміщення на полі бою. Ну от наші по камері разом з вишкою і клацнули», – перелічує успіхи Андрій Нємцев, танкіст із багаторічним досвідом.
«Ці діти не пробачать росіянам втрачене дитинство»
Андрій Володимирович спеціаліст по системах керуванням бронетанковим озброєнням. Він повернувся до Збройних Сил після тривалої перерви. Коли закінчиться війна, чоловік мріє повернутися до спокійного життя.
«Я був списаний за станом здоров’я. 30 років вислуги. Відпочивав на пенсії, ловив рибку, нікого не чіпав. Паралельно працював в науковому центрі Міністерства оборони. Їздив ремонтував танки. Я “системщик”, роблю башні. 24 лютого прилетіло в арсенал в Калинівці. Нас як ветеранів АТО покликали допомагати. Транспортували поранених до лікарні. Я подивився на цих хлопчиків і зрозумів, що треба вертатися», – згадує Нємцев.
Пан Андрій переконаний, що наступні покоління українців ще довго не пробачать росіянам цієї війни. У села на лінії фронту почали повертатися люди. Працюють на городах, незважаючи на періодичні обстріли, відновлюють свої домівки. Навіть діти є. Хоча інфраструктура тут сильно постраждала – знищено школи, магазини, хати, ферми, лінії електропередач.
У момент розмови з танкістами на розтрощених вулицях звичайного південного села помічаємо хлопців віком приблизно десять років. Вони катаються на велосипедах, граються в понівечиних російськими снарядами будинках, здалеку махають військовим: «Привіт!».
«Місцеві налаштовані до нас позитивно, багато людей допомагають. Вони розуміють, чому почалася війна, хто і чому по них стріляє. Не всі, звичайно, але більшість… Коли ми зайшли, тут було всього декілька сімей, а зараз майже пів села. Дітлахи цукерки роздають. Покоління, яке виросте, через 15-20 років, – це будуть бійці. Вони рватимуть росіян за втрачене дитинство, за те, що вони з ними робили. А вони такі, що вже страху не мають», – розмірковує Андрій.
Іван Антипенко, ҐРУНТ.
Фото автора.
