З кінця вересня єдиний пункт виїзду з окупованих територій півдня України – блокпост у селищі Василівка Запорізької області – перетворився на атракціон, на якому заробляють окупанти. Платять українці – часом, грошима і життям.
Ще за півкілометра від Василівки починається черга автівок. Тут і дорогі джипи, і дешеві «копійки», і недорогі іномарки. Переважна більшість на запорізьких та херсонських номерах. Салони переповнені людьми й речами. Цими машинами тікають з окупації українці.
Від останньої декади вересня виїхати через Василівку для них єдина можливість потрапити на вільну Україну. А фейковий «референдум» і загроза мобілізації спонукали до виїзду й тих, хто ще сумнівався в такому кроці.
Тож довжелезні черги авто на виїзд, що останні пару тижнів ніби зникли після хвилі батьків з дітьми-школярами і студентами, з’явилися знову. Тим, кому пощастило, можуть виїхати і упродовж доби очікування у Василівці. Але ситуація змінюється щодня.
То кілька днів не випускали чоловіків від 18 до 35 років, тобто, саме в вікових межах першої хвилі мобілізації в Росії. Не пропускали навіть перевізників такого віку. То випускали вибірково, а в останні дні можуть виїхати всі.
Основне місце збору і шикування колон для перетину пункту пропуску починається на території автозаправки на в’їзді у населений пункт. Всім заправляє «розпорядник» від окупантів. Бородатий кавказець вправно шикує автівки по вісім в ряду, відповідає на нескінченні питання від новоприбулих і координує роботу «рєшал».
Кремезні чоловіки пропонують або поставити автівку в чергу на виїзд у перші колони, або підсадити пасажиром в автівку, що вже в черзі.
Річ у тім, що до колони у вісім одиниць, які формуються ще по приїзді, перед виїздом додається ще майже стільки ж. То – «льготники». Теоретично це мають бути машини, де є діти до 1 року, або старі від 80 років. На практиці це може бути хто завгодно, але з грошима. І в машини до справжніх пільговиків також можуть підсаджувати «комерційних» пасажирів.
Ціни змінюються щодня. І після обмеження виїзду з Криму – підросли додатково. 26 жовтня, наприклад, виїзд без черги для чоловіка призовного віку коштував 100 доларів, а наступного дня – вимагали вже 350 доларів.
Жінкам трохи простіше: в середньому 2 тисячі гривень, якщо сідаєш пасажиркою.
Кошти йдуть окупантам, якийсь відсоток з них перепадає «рєшалам».
І ціни ще ростимуть. Бо окупаційна влада Запоріжжя придумала, по-перше, з 1 жовтня випускати людей тільки за перепустками, отриманими в комендатурі особисто; а по-друге, що перевізники мають отримувати ще і якусь «ліцензію».
Умови її отримання і вартість поки що невідомі, тож багато хто з водіїв, чиїм бізнесом стали перевезення пасажирів з окупованих територій до Запоріжжя, тимчасово припинили діяльність.
А виїхати хочуть все більше людей.
Тож якщо ще в другій декаді вересня вартість виїзду з Мелітополя становила 5 тисяч гривень, то зараз вже пропонують виїхати за 7 і за 8 тисяч.
Найдешевший спосіб виїхати – знайти автівку, власник якої їде в Запоріжжя у справах. Тоді проїзд однієї людини з Мелітополя обійдеться в 2-3 тисячі гривень.
З Херсону вивозять за 7 тисяч гривень.
При цьому і звичайних черговиків, і пільговиків перевіряють однаково. Перед виїздом вояки, більшість з яких є представниками нацменшин РФ, передивляються речі рандомно і в залежності від настрою: можуть ретельно обшукувати речі, а можуть і не глянути в сумку.
А вже на межі Василівки люди, яки виїжджають, зустрічають ФСБшники. Фотографують, вибірково перевіряють телефон, дивляться документи, що посвідчують особу, і обов’язково перевіряють документи на власність авто. Автівки, на яких їде не власник, не випускають взагалі. Причину, з якої не випускають автівки, якими користуються за довіреністю, не пояснюють.
Пункт пропуску у Василівці завжди був небезпечним. Бо фактично між Василівкою і Запоріжжям пролягає «сіра зона». Тут часті прильоти, а в самому Кам’янському, через яке, після підриву моста на трасі М18 пролягає шлях автівок, майже не залишилося місцевих мешканців.
Суттєвий момент: покинути окуповані території Мелітопольщини можна тільки за хорошої погоди. Бо після дощу «дорога життя» перетворюється на пастку для автомобілів. Витягати їх доводиться рятівникам за допомогою спецтранспорту.
На асфальті, де він є, – сліди від снарядів, а на узбіччі страшними пам’ятниками загиблим стоять скелети згорілих автівок.
Проїзд по цій дорозі – це як гра в «русскую рулетку». Може пощастить, а може й ні. Але ті, хто має бодай найменшу можливість виїхати, користуються нею, на свій страх і ризик. Бо жити в окупації страшніше, ніж потрапити під обстріл.
Іван Білий для Центру журналістських розслідувань
